РОЗЧАРО́ВАНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розчарувати. — Зрозумів я, що праця одна дає розчарованій життям людині вдоволення (Ольга Кобилянська, III, 1956, 179); Василько був розчарований, що в хатині нема вуйка Андрія (Агата Турчинська, Зорі.., 1950, 187).
2. у знач. прикм. Який перебуває в стані розчарування. Сумні і розчаровані, виливали старі фанатики один одному свої жалі (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 295); Приголомшена чи розчарована старшина вишукувала слів, якими б найпристойніше можна було висловити своє ставлення до гетьманового плану (Іван Ле, Наливайко, 1957, 87);
// Який виражає розчарування. Радник дуже сердечно попрощався зі мною, та вигляд його був явно розчарований (Іван Кулик, Записки консула, 1958, 56).