РОЗБУ́РКАНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розбуркати. Прокидались люди, розбуркані тривожним криком Прохора (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 62); У Строганівці ревком вдарив на сполох. Все село було розбуркане, підняте на ноги (Олесь Гончар, II, 1959, 428); Заклопотані й розбуркані гарячими розмовами, вони не забували попередити візників, щоб поспішати до Міської Ради (Іван Ле, Міжгір’я, 1953, 45); Розбуркана в сільраді думка кликала [Ольгу] на ширший простір (Яків Качура, II, 1958, 52).
2. у знач. прикм. Який перебуває у стані нервового збудження, схвильованості; неспокійний, стривожений. Перемога була блискуча, і бурса верталася, п’яна славою. І довго ще далеко за північ розбуркана молодь не вщухала і не увіходила в свої береги (Степан Васильченко, I, 1959, 239); Кликали читати і в хати. Дуже-таки кликали і дуже-таки просили. Запрошували і слухали до півнів. Ото так упадали розбуркані люди біля вогневого «Заповіту» і чарівного «Сорочинського ярмарку» (Степан Ковалів, Кутя.., 1960, 92); Грізна сила — розбуркані маси (Володимир Сосюра, II, 1958, 26).
3. у знач. прикм. Якого стривожив, роздратував хто-небудь. Її гордовитість заворушилась в душі, неначе розбуркана вовчиця в норі (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 44); Незабутні, славні тридцяті роки, коли кожне село нагадувало розбурканий вулик, в якому ніхто не спав (Іван Цюпа, Україна, 1960, 62).