РОЗБІ́ЙНИЧОК, чка, чол.
1. розм. Те саме, що розбійник 1. Що найстарший та й розбійничок На воронім коні грає. Що він грає, грає-виграває, До табору привертає… (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 184); Маруся, притихнувши, слухала, як багата удова, злакомившися на червонії червінчики та на пишні убірчики, силою-неволею віддавала дочку свою, одиначку, за Янчика, великого розбійничка (Гнат Хоткевич, II, 1966, 18).
2. Пестл. до розбійник 2.