РОЗ’Я́РЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до роз’ярити. Третій відділ монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь заховався і щез, незавважений роз’яреними в своїй погоні молодцями (Іван Франко, VI, 1951, 85).
2. у знач. прикм. Який роз’ярився, став дуже злим, лютим. Семен Олуєвич розчервонівся і роз’ярений вискочив на середину гридниці (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 50); В ту мить Бронко неспроможний був роздумувати, чим все це може скінчитись. Істотним для нього було в ту хвилину тільки те, що він — часточка цієї роз’яреної, нещадної людської лавини (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 267); На попівській леваді почулося валування і гризня собак, незабаром вулицю перетнула роз’ярена тічка і злобним засніженим клубком покотилася на городи (Михайло Стельмах, I, 1962, 66);
// Який виражає роз’ярення. Роз’ярений погляд; Роз’ярений гавкіт;
// перен. Шалений, бурхливий (про явища природи). Партія звала їх на барикади, Гніву котився роз’ярений шквал. Смольний од битви гримів в Петрограді, В Києві нашім гримів Арсенал (Ярослав Шпорта, Вибр., 1958, 239); Бабуся — заплакані очі на річку. Побачила: ген серед роз’ярених гребенів несло її Костика (Євген Кравченко, Сердечна розмова, 1957, 54).