РЕЧИТАТИ́В, у, чол., муз.
1. Форма вокально-музичного твору, яка інтонаційно та ритмічно наближається до декламації; наспівне декламування. В опері [«Різдвяна ніч»] занадто багата речитативу (Українська музикальна спадщина, 1940, 90); Речитатив супроводять здебільшого довгі або короткі акорди, а часом і виразні, відповідно ритмізовані фрази та мотиви в оркестрі (Колесса, Основи техніки диригування, 1960, 129);
// Промовляння співучим голосом, наспівним декламуванням. В глибині [майдану], біля мечеті, сиділи сліпі турецькі старці і тягнули речитатив легенди про Едіге, великого героя (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 213); Починається молебень. Урочисті речитативи молите раз у раз порушуються сухим клацанням фотографічних затворів (Олесь Гончар, II, 1959, 360).
2. у знач. присл. речитативом. Наспівно, протяжно. — Чумаче, чумаче, чого зажурився, чи воли пристали, чи з дороги збився? — речитативом ревів пан Лятошенко (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 417); Сивоусий поляк Згурський хрипло проказував речитативом: — Сердитий вітер завива… (Натан Рибак, Час, 1960, 88); В машині затишно, дуже весело од молодого, співучого голосу товариша Сави. Він декламує речитативом, наслідуючи манеру та вимову гуцулів-верховинців (Терень Масенко, Під небом.., 1961, 73).