РА́ТНИК, а, чол.
1. заст. Боєць раті, воїн. В окопах ратники з берданками. Народ сірий, непідготовлений (Степан Васильченко, Незібрані твори, 1941, 204); Руські ратники бились на Куликовому полі в кольчугах, шоломах бойовими сокирами, мечами і списами власного виготовлення (Український історичний журнал, 6, 1960, 112).
2. У дореволюційній Росії — рядовий державного ополчення. Ходкевич з усіма силами кинувся на ратників ополчення (Історія СРСР, I, 1956, 165); За обідом Геннадій розповідав, що повітове дворянство вирішило спорядити сотню ратників (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 31).