ПИХ, виг.
1. Звуконаслідування, що виражає своєрідні звуки. Дитя те, голим тілом вилискуючи, дригає ніжками, іноді голосить, іноді тільки пихкає (пих!)… (Остап Вишня, II, 1956, 21).
2. розм. Уживається як присудок за знач. пихкати. День грудневий, як сірник: пих! — і нема. За трудовим клопотом незчуєшся, як і вечір спаде на землю (Радянська Україна, 18.XII 1962, 3).