ПУ́ГУ́, ПУ́ГУ́-ПУ́ГУ́, виг.
1. Звуконаслідування, що означає крик пугача або сича. Ой злетів пугач да й на могилоньку, Да як пугу, дак пугу (Павло Чубинський, V, 1874, 1046); У долині ворон кряче, сич в гаю — пугу! (Володимир Сосюра, II, 1958, 251).
2. Умовне привітання у запорізьких козаків. Дотанцював [козак] аж до брами, Крикнув: — Пугу! пугу! Привітайте, святі ченці, Товариша з Лугу! (Тарас Шевченко, II, 1963, 54); За звичкою Кривоніс гукнув: — Пугу, пугу! Але на козацьке привітання ніхто не відповів (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 283).