ПРИТИХАТИ, аю, аєш, недок., ПРИТИХНУТИ, ну, нзш, док.
1. Переставати утворювати які-небудь звуки; затихати. Вся в споминах, як в золотому шумі, Пряде [скрипка] прозору безконечну нить, І притихає, і мовчить в задумі, Щоб з силою новою забриніть (Леонід Первомайський, II, 1958, 96); Соловейки притихли на хвилину, теж умовкли. Все кругом уже спало (Леся Українка, III, 1952, 479);
// перен. Переставати виявляти ознаки діяльності; завмирати. Стало село притихати, став із лісів вітрець повівати (Марко Черемшина, Тв., 1960, 150); Притихне, спустіє незабаром Каховка (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 121);
// Припиняти розмову, гомін, крик і т. ін.; замовкати. Спершу Марта щебетала жваво й весело, але дедалі почала притихати (Борис Грінченко, I, 1963, 411); Кулеметник Павло Здота навіть ручний кулемет наставив Щорсу до грудей. — Що, Павле, вбивати збираєшся? Підожди, встигнеш, — сказав Щорс і раптом перекрив ґвалт голосним: — Тихо!!! — Натовп зразу притих (Олександр Довженко, I, 1958, 205);
// безос. Тихович не знав уже, як покласти кінець тій прикрій сцені, коли враз почув, що в юрмі починає притихати (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 204).
2. Поступово слабшати або припинятися зовсім (про які-небудь звуки). Вітерець гладив обличчя, плутався у волоссі, вуличний шум наче кудись відійшов, притих, водяні краплі понесло в інший бік, тіло розслабилося на грудях осені (Михайло Томчаній, Готель.., 1960, 38); Коли почали говорити про Званова, притихло човгання й перешіптування (Олесь Донченко, II, 1956, 119).
3. Переставати рухатися, застигати на місці. Такими вечорами вона притихала десь у куточку і великими настороженими очима вдивлялася в темряву (Петро Колесник, Терен.., 1959, 162); У полуденну спеку притихають тварини. Ховаються у затінок звірки, не чути пташиних голосів (Наука і життя, 7, 1961, 50); — Змерз ти, мій зелений? — Івась хукав на його і грів своїм теплим зітханням. Коник прищуривсь, притих (Панас Мирний, I, 1954, 176).
4. перен. Послаблюватися в силі вияву. Було вже таки пізно, і бучне весілля почало притихати: пішов оркестр, пішов хор,.. потягли по домівках потроху і гості (Юрій Смолич, Мир.., 1958, 61); Опівдні битва притихла (Осип Маковей, Вибр., 1956, 486); Після події в Чорному яру крадіжки притихли (Борис Грінченко, II, 1963, 258); Холера притихла (хоч і не утихла), і тем до писання стало мало (Леся Українка, V, 1956, 85);
// Ставати слабішим, ущухати (про явища природи). Після одного особливо голосного випалу грому стає чути, як гроза, раптова літня гроза, притихає (Юрій Яновський, II, 1954, 200); Надворі вітер притихав, а дощ лляв спокійнішим темпом (Ольга Кобилянська, III, 1956, 191); Вогонь притих, зігнувся, дихнув востаннє й сконав (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 92);
// безос. Нараз притихало і, рогом прорвавши запону, Вихоплювавсь місяць за хмари (Леонід Первомайський, I, 1958, 213);
// Ставати менш відчутним (про біль, хворобу і т. ін.). Нова перспектива злякала не мене, а мою істерію — вона притихла і не мучить мене от уже тижнів зо два (Леся Українка, V, 1956, 250).
5. перен. Переставати виявляти активність у чому-небудь (перев. негативну). — Почне [Зінько] каламутити в громаді, почне коверзувати — може лиха наробити. — Та він уже тепер притих, — озвався Сучок, — відколи оженився (Борис Грінченко, II, 1963, 320); — Страх хотів вчитися, пробував. Але не йшло.. Але почав я жити іншим життям. Побачив, що розумні люди не запиваються, не б’ються і живуть спокійно, хоч бідно, та по-людськи. Став і я іншим чоловіком. Притих, переродився (Мирослав Ірчан, II, 1958, 246); Німували ліси — люди працювали в полях і ніхто не проїжджав з квитками по хворост чи дрова, навіть лісокради притихли (Михайло Стельмах, II, 1962, 277);
// Ставати тихим, смирним, лагідним; смирніти. Люди в грозу притихають, стають сумирними, лагідними і серйозними, як солдати перед атакою (Юрій Мокрієв, Слід.., 1969, 144); З грошима вже йому і жінки не страшно: од нового очіпка, плахти, намиста з дукачами хоч яка притихне, хоч якій пельку заткнеш (Олекса Стороженко, I, 1957, 53); За ці дні притихла гнівна душа Івана Дуная, і в столицю старий віз одну важку скорботу (Михайло Стельмах, I, 1962, 403).