ПРИМІТИ́В, а, чол.
1. Те, що відзначається низьким або початковим ступенем розвитку. Для Коцюбинського народна творчість не була примітивом (Радянське літературознавство, 1, 1958, 59); Може, це — архаїка, дурниці, Атавізм, дикунство, примітив, Та сьогодні голосок синиці Душу всю у мене оновив! (Максим Рильський, III, 1961, 320).
2. Те, що відзначається спрощеністю. Виставлений у анатомічному музеї кістяк зводить до жахливого примітиву найдосконаліший витвір природи — людське тіло (Павло Загребельний, Європа. Захід, 1961, 70); До пісенних примітивів треба зачислити також мелодії, співані при так званому «чукиканні», або «гуцанні», тобто підкиданні малих дітей на руках (Колесса, Музикознавчі праці, 1970, 277);
// Те, що відзначається збідненістю, поверховістю. [Ірина:] На виставках бринить, куди не глянь, пейзажів сонних натуральна мова і примітив портретних вихвалянь (Олександр Левада, Драми.., 1967, 397); Ерудиція вийшла з моди в наших критиків.. Цінується поверховість, примітив, який видається за простоту (Літературна газета, 21.III 1961, 1).