ПРИЧУ́ДА, и, розм., рідко.
1. жін. Примха або дивацтво. Були Латинці дружні люди І воюватись мали хіть. Не всі з добра, хто од причуди, Щоб битися, то рад летіть (Іван Котляревський, I, 1952, 190); Була в панів причуда: де знання, де техніка — не пускати бідняка (Павло Тичина, I, 1957, 173).
2. чол. і жін. Людина, поведінка якої викликає здивування; дивак. [Панна:] Слухайте, ви тільки не смійтеся з мене, бо мене і так уже мають за якусь причуду (Степан Васильченко, III, 1960, 398).
3. жін. Образ кого-, чого-небудь у людській уяві; привид. * У порівняннях. Перед очима, як та причуда, манячила її постать метка, жвава (Панас Мирний, I, 1949, 128).