ПРОЩА́ТИСЯ, аюся, аєшся, недок., рідко ПРОСТИ́ТИСЯ, прощуся, простишся, док.
1. з ким і без додатка, також у сполуч. із сл. поцілунок, погляд і т. ін. При розлуці тиснути один одному руки, говорити слова прощання і т. ін. — Діти мої! — прощається Іван, — прощайте, соколи мої ясні! Шануйте матір, любітесь із собою, нікого не кривдіть… прощайте (Марко Вовчок, I, 1955, 29); Полковник і дівчина в чорній хустинці Прощалися біля воріт (Любомир Дмитерко, Вітчизна, 1948, 159); [Стьопа:] Дванадцять годин!.. Тисячі закоханих прощаються останнім поцілунком і зустрічаються першим (Олександр Корнійчук, I, 1955, 87); Венера низько поклонилась І з панотцем своїм простилась (Іван Котляревський, I, 1952, 70); Схвильовано простилися герої-більшовики з товаришами, які залишилися в камері (Радянська Україна, 19.IX 1958, 2); * Образно. Сонце прощається із високого шпиля; зараз зайде і завтра вернеться (Марко Черемшина, Тв., 1960, 64);
// Останній раз дивитися на покійника, віддавати йому останню шану перед похованням. Як вибрались на чисте поле, Еней з покійником прощавсь (Іван Котляревський, I, 1952, 269); Задзвонили вранці-рано По генераловій душі; Заговорили щось погане, До генерала ідучи Прощатись, люде (Тарас Шевченко, II, 1963, 248); Щось було сьогодні принадне, особливе в його землі, мов на обличчі небіжки, з якою жив ціле життя, а тепер мусить прощатись навіки (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 393); * Образно. Черниш народився в ту зиму, коли країна прощалася з Іллічем (Олесь Гончар, III, 1959, 131).
2. перен. Залишати надовго або назавжди що-небудь, розставатися з чимсь. І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею (Тарас Шевченко, I, 1963, 240); Пухлогубі юнаки оберталися в сідлах, прощаючись з рідним селом (Олександр Довженко, I, 1958, 132); [Куниця:] Ходім… (Озирається, прощаючись поглядом з кімнатою). Прощай, моя тиха келія… (Іван Кочерга, II, 1956, 363); Повіяв вітр з руки Енею, Простивсь сердешненький з землею (Іван Котляревський, I, 1952, 111);
// Позбавлятися чого-небудь, відмовлятися від чогось надовго або назавжди. Заморив мене трошки сей Київ, то я трохи й рада б його покинути, але не зовсім, бо тоді, значить, знов прощайся з наукою більш як на півроку (Леся Українка, V, 1956, 136); [Мар’яна:] Один бог знає, як мені гірко кидати вас, прощатись із своїм дівуваннячком!.. (Степан Васильченко, III, 1960, 44); З мяким і доброзичливим посміхом пишуть поети-гумористи про хороших радянських людей, які, сміючись, «прощаються з своїм минулим» (Про багатство літератури, 1959, 149).
♦ Душа прощається з тілом — хтось готується до смерті або вмирає. Чи посилає [сторож] прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом (Панас Мирний, II, 1954, 201); Прощатися з життям (з [білим] світом, з тілом і душею) — готуватися до смерті. Свєнціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 21). Колись було в шахту спускаєшся — з світом прощаєшся (Українські народні прислів’я та приказки, 1955, 343); Он — третій [чоловік].. щось шепче.. Чи то поклони б’є? а чи прокльони шле?.. чи прощається з білим світом?.. (Панас Мирний, I, 1954, 358); — Пропали всі ми з головами, Прощаймось з тілом і душами, Остатній наш народ пропав (Іван Котляревський, I, 1952, 159).
3. кому і без додатка. Вважатися пробаченим, дарованим (про чиюсь провину, помилку, негідний вчинок). Коли чоловік пише для себе, виливає своє горе й радощі, то йому легше стає. Чому ж тоді не писати? Тоді і всякі помилки прощаються (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 276); Усе прощається, та не все забувається (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 508); Се ж і є та вина, що не проститься вовіки… (Леся Українка, III, 1952, 743).
4. тільки недок. Пас. до прощати 1.