ПРОПОВІ́ДНИК, а, чол.
1. рел. Той, хто проповідує, поширює яке-небудь віровчення. Острог став місцем, звідки вийшло чимало вчених, дипломатів, поетів і проповідників (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 126); Особа чеського реформатора й проповідника [Яна Гуса] зацікавила Шевченка передусім своєю революційною діяльністю (Життя і творчість Т. Г. Шевченка, 1959, 189);
// Той, хто виголошує проповідь (у 1 знач.); церковний оратор. Серед тих чорних хмар [проповіді], як білий невинний голуб, здіймалась у височінь огрядна постать натхненного проповідника (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 324); Він, що чув колись гарячого проповідника Саванаролу, почав викривати багаті монастирі, багатіїв, що жили зі страшної праці селян (Оксана Іваненко, Друкар.., 1947, 4).
2. перен. Той, хто проповідує, пропагує які-небудь погляди, ідеї і т. ін. Робітники створюють в усьому світі свою, інтернаціональну культуру, яку давно підготовляли проповідники свободи.. (Ленін, 23, 1972, 145); Він [О. С. Пушкін] виступає проповідником розуму, муз, кохання — такі з точки зору поета основні вимоги і стремління людської природи (Вісник АН УРСР, 5, 1949, 37); Ми називаємо імена людей, що саме й були глашатаями і проповідниками цієї дружби [російського й українського народів] (Максим Рильський, X, 1962, 31).