ПРОКВИЛЯТИ, яю, яєш, недок., ПРОКВИЛИТИ, лю, лиш, док.
1. Жалібно стогнати, стиха плакати;
// перен. Видавати жалібну мелодію (про музичний інструмент).
2. Жалібно кричати (перев. про птахів). Лиш сонце сипало промінням ясним, І каня десь в лазурі проквиляла, Та шакал вив в пустині (Іван Франко, X, 1954, 377); Де ж те листя зелене, Де ж товариш той у мене? Тільки птиця проквиляє на могилі в ковилі (Андрій Малишко, Запов. джерело, 1959, 88); [Байда й Панас:] Полинь ти, соколе ясний,.. Та на Вкраїну; Перед ворітьми в батька-матері Сядь, упади, Жалібно проквили (Нечуй-Левицький, II, 1956, 458); У високості проквилив самотній сокіл (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 309);
// Говорити протяжно, із стогоном; жалібно звертатися до когось. До воріт Єлиця наближає, Проквиляє тужно білим горлом: «Одчиніть мені ворота, мамо!» (Леонід Первомайський, З глибини, 1956, 113).