ПРОГАРЦЮВА́ТИ, юю, юєш, док.
1. перех. і неперех. Проїхати, проскакати верхи на коні гарцюючи. Він побачив, як перед полками.. на білому коні прогарцював невисокий, широкоплечий вершник і за мить зник в юрбі (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 149); Гнат прогарцював прощальне коло по двору, зупинився у воротях, зняв карабін і вистрелив п’ять разів у повітря (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 330).
2. перех., перен., розм. Виконати в швидкому темпі (танець). — Вже ні метелиці не потанцює, ні козачка з парубком не прогарцює (Українські поети-романтики.., 1968, 271).