ПРОЧУВАТИ, аю, аєш, недок., ПРОЧУТИ, ую, уєш, док.
1. перех. і неперех., розм. Дізнаватися з чуток. До неї — прочували ми глухо — залицявсь.. сотник, старий Байдак (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 265); Почув служка, що князь прибув, миттю кинувся ворота відчиняти, придивлявся підсліпуватими очима до князя, про якого прочував багато (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 532); Прочули одрадяни, що панич вернувся з далеких країв і буде в Одраді (Панас Мирний, IV, 1955, 251); — В повіті вже, видно, щось прочули, раз дозори оце порозсилали в усі кінці (Олесь Гончар, II, 1959, 240);
// перех., заст. Чути (у 1 знач.). Катря, прочувши ласкавий голос материн, опам’яталася (Любов Яновська, I, 1959, 392).
2. перех., діал. Передчувати. Ішли [Євгеній і Регіна] ще хвилину, розмовляючи свобідно, навіть не прочуваючи, що се їх остатня розмова (Іван Франко, VII, 1951, 250); Даремно маршалок заспокоював гостей. Тепер уже всі, не тільки молода, прочували лихо (Володимир Гжицький, Опришки, 1962, 47); Дзвони стихли, всі завмерли — тільки дишуть козаки: вже ж прочули — буде радість, буде дружба на віки (Павло Тичина, II, 1957, 292).