ПОЖУРИТИСЯ, журюся, журишся, док.
1. Засмутитися з яких-небудь причин (про всіх або багатьох); позасмучуватися. Сидимо, пожурилися… Книжки в кутку пилом поприпадали.. — в голові не те (Степан Васильченко, Талант, 1955, 44); Жінки пожурились. Задумалась кожна (Іван Нехода, Хто сіє вітер, 1959, 220); * Образно. Берези вже жовкли, зачули близьку осінь, пожурилися (Юрій Збанацький, Курилові о-ви, 1963, 101).
2. Журитися якийсь час. Заспіває [Перебендя], та й згадає, Що він сиротина, Пожуриться, посумує, Сидячи під тином (Тарас Шевченко, I, 1951, 25); Кінець вистави. Ото й добре, що, кінець, — поплакали, пожурились, а тепер додому (Семен Журахович, Вечір.., 1958, 344);
// безос. — Мені, — кажу на себе, — і пожилося, і пожурилося (Марко Вовчок, VI, 1956, 219).
3. за ким. Сумувати, тужити якийсь час через відсутність, утрату кого-небудь. Перший жених вбогий був парубок.. — я не пішла за його! ..Він пожурився за мною, та з іншою оженився (Марко Вовчок, I, 1955, 250).
4. ким, чим, над ким — чим. Сумувати з приводу чого-небудь якийсь час. Мати поплакала, пожурилася нещасливою синовою долею (Панас Мирний, IV, 1955, 37); Є [Любі] з ким пожуритися над своєю долею (Михайло Стельмах, I, 1962, 344).