ПОЖОВКЛИЙ

ПОЖО́ВКЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до пожовкнути. Одно вузеньке віконце.. заліплене було пожовклим від сонця і дощу папером (Іван Франко, II, 1950, 13); Розчепіреними пальцями лівої руки чесав [професор] білу бороду, трохи пожовклу від старості й тютюну (Любомир Дмитерко, Обпалені.., 1962, 49); Ну й бідова та Варка! Тоненька, пожовкла від пропасниці, а метка, мов козеня (Микола Олійник, Леся, 1960, 82);
//  у знач. прикм. На возі лежали перев’язані соломою серпи, торба з хлібом та загорнутими в зелений лопух п’ятьма кусочками пожовклого сала, що лишилось від великодня (Арсен Іщук, Вербівчани, 1961, 10); Ольга.. далі ріже серпом пожовкле жито (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 35); Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава (Тарас Шевченко, II, 1963, 130); Відкрив [Іван] очі, блиснув пожовклими білками і намагався вдихнути повітря (Мирослав Ірчан, II, 1958, 138).