ПОЗАДКУВАТИ, ую, уєш, док., розм.
1. Піти, полізти і т. ін. куди-небудь задом наперед, назад. Бабуся позадкувала до дверей, махаючи руками (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 262); Коліями квапливо пропихкав паровоз і, певне пройшовши стрілку, позадкував до ешелону (Павло Загребельний, Європа 45, 1959, 90);
// Податися назад (від несподіванки, злякавшись кого-, чого-небудь і т. ін.). Мишастий [кінь] підвів голову й позадкував у голоблях (Олександр Довженко, I, 1958, 77); Зупинився [Євген] і враз із виряченими очима позадкував від горбатого дідуся, який стояв на галявині (Олесь Донченко, VI, 1957, 24);
// Відступити в бою, на війні. Першими позадкували німецькі солдати, годі гайдамаки схопились і кинулись тікати (Петро Панч, I, 1956, 324).
2. перен. Відмовитися від своїх думок, слів, намірів, обіцянок. — Ну, скажу я вам зараз, що згодний. Не криюсь: хочеться мені так сказати… А раптом трапиться щось, і мені доведеться позадкувати (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1956, 218); — Все ясно, — говорила [Ніна] Максимові за вечірнім чаєм у своїй квартирі. — Павло перелякався і позадкував. Перелякався, що я справді з’явлюся до нього (Спиридон Добровольський, Тече річка.., 1961, 209).