ПОВІ́РНИК, а, чол.
1. Людина, що користується особливим довір’ям, якій звіряють таємниці, плани і т. ін.; повірений. — Дід мій, Іван Петрій, був отаманом у Довбушевій банді, перший по Довбушу і єго [його] повірник (Іван Франко, VIII, 1952, 129); Привозив [пан Никодим] від нього листи, книжки, усні доручення, став добровільним повірником закоханих (Петро Колесник, Терен.., 1959, 329); * Образно. Привіт тобі, мій друже вірний, гаю, повірнику моїх найкращих дум! (Іван Франко, XI, 1952, 162).
2. Особа, уповноважена іншою особою чи установою, колективом діяти за їх дорученням і від їхнього імені; повірений. Повірник короля.