ПОВІ́ДАТИ див. повіда́ти.
ПОВІДА́ТИ, аю, аєш і ПОВІ́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., ПОВІ́ДАТИ, аю, аєш і ПОВІ́СТИ, вім, віси; мин. ч. повів, віла, ло; док., перех.
1. Розказувати, розповідати. Спершу заспів, а за ним — і самі пісні, що повідують, як у людському серці почало закльовуватись кохання (Панас Мирний, V, 1955, 375); А маленьким діточкам, що лягають спати, ми хорошу казочку будем повідати (Наталя Забіла, Веселим малюкам, 1959, 54); Хотіли читачам Ви, певне, повісти, Що в дні осягнення вселюдської мети Даремно на сонет нам покладать надію (Максим Рильський, III, 1961, 221); Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 29);
// у знач. вставн. сл. Уживається при вказуванні джерела інформації. Небіжчик Лесь, повідають, убивав її [Лесиху] тяжко за молодих літ (Іван Франко, I, 1955, 58);
// Повідомляти кому-небудь щось. Що се! лящать солов’ї, — Голосно всім повідають Мрії сердечні мої (Агатангел Кримський, Вибр., 1965, 86); Десь на кутку розливала жалобу трембіта. Вона квилила й квилила, повідаючи людям про одну смерть (Семен Скляренко, Карпати, II, 1954, 176); Филонія вийшла наперед і всьому колгоспу.. повідала, що з Євстафієм вона чекає з Америки дорогих гостей: сина та невістку (Степан Чорнобривець, Пісні.., 1958, 11);
// Повіряти що-небудь комусь. Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 69); Граючи, він низько схиляв голову до баяна, наче той повідував йому щось інтимне (Олекса Гуреїв, Життя.., 1954, 70); — А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою викопано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти (Михайло Старицький, Облога.., 1961, 67); І тільки раз повідала вона свою таємницю Ніні Черкашиній (Анатолій Шиян, Гроза.., 1956, 62);
// Ділитися з ким-небудь чимсь (звичайно горем, печаллю, радістю). — Кому ж повідаєш горе своє, як не рідній дитині (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 524); О стрічі мить неповторима! Кому повім журбу мою (Володимир Сосюра, II, 1958, 452).
2. Казати що-небудь. — Ой, а як же я верну зі школи без кожуха! — повідає хлопець (Іван Франко, III, 1950, 198); — Царство небесне їй! — повідав Рубець. — Отруїлася (Панас Мирний, III, 1954, 269);
// Відповідати, відказувати. — Я його питаюся, чи буде голосувати на Шубравського, а він мені повідає, що ще не знати (Лесь Мартович, Тв., 1954, 388); Чим велет бога прогнівив, того Лаврін не відав. Питала потім я й старих, та жоден не повідав (Леся Українка, I, 1951, 459); Не знайшов я слів, Щоб привидові що-будь відповісти, Та й що ж би справді я йому повів, Коли не мав про його сина вісти [вісті]? (Іван Франко, XIII, 1954, 297).