ПОТРО́ХУ, ПОТРО́ХИ, присл.
1. У невеликій кількості, невеликими частками, порціями; помалу. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла (Марко Вовчок, I, 1955, 314); Вона вже кілька ночей спала дуже потроху і тепер почувала, що сон так і хиляє її (Борис Грінченко, II, 1963, 274); Напишу про все потроху, що гримлять у нас бої, що цвіте мигдаль пахучий, що співають солов’ї… (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 190); Нустіс Ганнина оселя, комору мусила Ганна спродати, та все потрохи посилала синові… (Нечуй-Левицький, I, 1956, 104).
2. Поступово, мало-помалу, повільно. Літа минають. Потроху діти виростають, І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі (Тарас Шевченко, II, 1963, 218); Варило метнувся по дорозі, щоб довідаться, що там здіялось, а тим часом ватага потроху подвигалась [посувалась] (Олекса Стороженко, I, 1957, 395); Стояв кінець травня, і ставок почав потроху заростати лататтям та осокою (Олесь Донченко, I, 1956, 51); Сонце вже показалось. Чорні тіні од барок густо засипали берег. Кам’яні стіни.. оживають потрохи (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 415).
3. розм. У незначній мірі (неголосно, несильно, педалеко і т. ін.). — Ходімо, серце, до мене, — шепче [Проценко], гаряче обдаючи поцілунками, і Христя чує, як від його несе потроху хмелем (Панас Мирний, III, 1954, 251); Богдан потроху стогнав, очевидячки, стримуючи голосніший стогін (Юрій Яновський, II, 1958, 132); Панська хата лежала потрохи відсторонь від.. села (Ольга Кобилянська, II, 1956, 57).