ПОТОРО́ЧА, і, жін., розм.
1. Те саме, що привид 1, 2. Ніч. З неба дивиться місяць. Берестки, тополі стоять, застигли в сріблі… Поторочі ось і ось бовваніють: острішки, клуні, хліви… (Архип Тесленко, З книги життя, 1949, 175); * У порівняннях. Брожу, тиняюсь, мов потороча, Тужу день божий — ввечері, вранці… (Павло Грабовський, I, 1959, 341).
2. також лайл. Те саме, що опудало. — Пфу! — плюнув пан з такою огидою, немов то перед ним стояла не Пріська, не вродлива молодиця, а якась потороча… (Любов Яновська, I, 1959, 211); Здивовані прохожі.., мабуть, мають мене за божевільного. Йде вулицею якась потороча, розмахує кулаками і щось варнякає (Петро Колесник, На фронті.., 1959, 133); [Дід:] Новому цареві присягать будемо! Он що! [Баба:] Та йди вже, йди, потороча! (Яків Мамонтов, Тв., 1962, 286); * У порівняннях. — От тепер ти мій, — пильно оглядала вона Сергія, — а то стоїть, як потороча на городі (Григорій Епік, Тв., 1958, 137).