ПОТАЙНИ́К, а, чол.
1. Підземний хід. — Огню, діти! дьогтю, клоччя! Давайте гармати; В потайники пустіть огонь! (Тарас Шевченко, I, 1963, 125); — Але як же ти прийшла? — Потайником (Олександр Довженко, I, 1958, 243); Потайник обладнали за всіма правилами: ходитимеш по ньому, возом проїдеш — не завалиться (Віталій Логвиненко, Давні рани, 1961, 94).
2. Місце таємного зберігання чогось або перебування кого-небудь; схованка, криївка. Марія з зітханням зачиняє задвижку чужої хатинки, дерев’яний ключ кладе в немудрий потайник біля призьби (Михайло Стельмах, I, 1962, 221); Сеспель пішов до казарми.. Його зігрівала думка про наступну трапезу — хліб в руках, вода в металевому бачку, дрібка солі на такий випадок зберігалася в глибокому потайнику (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 266); * Образно. Чули те і тюремщики — і якісь лихі почуття закрадалися у потайники їх серця (Панас Мирний, I, 1954, 343); Созінов відчув хвилювання Дмитра, зрозумів, що той у найглибших потайниках своєї душі зберігає образ Марти (Михайло Стельмах, Вел. рідня, 1951, 854).