ПОСВІТИТИ, свічу, світиш, док.
1. неперех. Світити, випромінювати світло якийсь час. Світи [місяченьку] довше в чистім полі, Щоб нагулятись доволі. Поки відьми ще літають, Поки півні не співають, Посвіти нам… (Тарас Шевченко, I, 1963, 5); Ой, місяцю, посвіти, світи якомога. Час на Київ нам іти: ми вже у порога (Павло Тичина, II, 1957, 180); * Образно. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом… (Панас Мирний, II, 1954, 101).
2. кому і без додатка, неперех. Показуючи дорогу або допомагаючи в роботі тощо, спрямувати світло в потрібному напрямі. Онися взяла свічку й посвітила на діл (Нечуй-Левицький, III, 1956, 152); [Гільда:] Тихше. Постривай. Хтось плаче тут… чи жінка чи дитина. Здається, тут… Дай світло — посвіти (Іван Кочерга, П’єси, 1951, 245); — Посвіти мені, — він передав ліхтарика Духновичу (Олесь Гончар, Людина.., 1960, 101).
3. перех. Засвітити ліхтарі, свічки і т. ін. у багатьох місцях. Довго, довго у віконця Грициха сиділа; Потім встала, до образів Свічки посвітила (Українські поети-романтики.., 1968, 434); Музики розставили свої пюпітри, порозкладали ноти й посвітили ліхтарі (Нечуй-Левицький, III, 1956, 138); Вечеряли далі, аж доки не посвітили ламп (Юрій Яновський, I, 1958, 157); — Ньо, гніда! Недалеко вже!.. І в’їхали в село, тільки світло посвітили (Андрій Головко, II, 1957, 138); * Образно. Ніч зірки посвітила (Павло Тичина, I, 1957, 10).
4. неперех., чим, розм. Мимоволі оголити, зробити видною частину тіла, звичайно прикриту одягом. [Галя (регоче):] О, боже! От якби хто бачив [як впала Явдоха]! [Петро:] Що? посвітила чим-небудь? [Явдоха:] Петре! срамник! (Панас Мирний, V, 1955, 144).
♦ Посвітити косою (волоссям), заст. — те саме, що Волоссям світити (якийсь час) (див. волосся). — Дуже мене молоденькою засватано, світ білий, як-от кажуть, зав’язано, не довелось мені як слід і подівувать, косою посвітить (Данило Мордовець, I, 1958, 96).