ПОСНУТИ, немо, нете, док.
1. Впасти в сон, заснути (про всіх або багатьох). Знов змовкли — сидимо… Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії (Марко Вовчок, I, 1955, 246); Ніч криє і місто, і табір ворожий, ..Поснули усі до спочивку охочі, Здрімалася навіть обачна сторожа (Леся Українка, I, 1951, 112); — Давайте, хлопці, заспіваємо абощо, а то ще поснемо тут, — сказав жвавий і непосидливий Марченко (Степан Васильченко, I, 1959, 101); Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бійці швидко поснули (Олесь Гончар, I, 1954, 281); * У порівняннях. Усі троє [Пріська, Панько та Кирилої полягали і помовкли, мовби поснули (Панас Мирний, III, 1954, 128);
// перев. у сполуч. із сл. вічним сном, перен. Вмерти (про багатьох). Полягли в бою казахи-батири. Освятили дружбу, пролили кров і самі поснули на українських полях (Олександр Довженко, III, 1960, 30);
// Впасти у сплячку (про тварин). У тиші завмер нічний осінній степ. Налякані першим холодком, вже давно поснули цвіркуни (Вадим Собко, Справа.., 1959, 297).
2. перен. Стати нерухомим. Глянеш на все те здалеки з гори, і здається тобі, що бачиш якесь зачароване царство, де все поснуло й ніби скам’яніло (Нечуй-Левицький, I, 1956, 53);
// Стати тихим, безгомінним; затихнути. Вже північ близька. Вулиці поснули, Окриті пітьми чорним рантухом; Не гомонять від криків людських мури, Від грохоту карет (Іван Франко, XIII, 1954, 432).