ПОСМІХО́ВИЩЕ, а, сер.
1. Той, з кого сміються, глузують. [Матрона:] Я чесного роду, на моїм ім’ю [імені] ані волосинки чужої не пристало, я не хочу бути людським посміховищем (Іван Франко, IX, 1952, 406); — А тепер ви, куме, людське посміховище, от що ви… (Петро Козланюк, Сонце.., 1957, 43); Єгор глянув на Мічуріна і з виразу його обличчя збагнув раптом, що говорить невірно, нерозумно, хотів був замовкнути, щоб не пошитись у дурні й не стати посміховищем, та притаманна впертість взяла гору (Олександр Довженко, I, 1958, 460); Частенько Денис приходив додому потріпаний і заплаканий. Він був у школі посміховищем, а навчання стало для нього мукою (Микола Ю. Тарновський, День.., 1963, 22).
2. Посміх, глум, наруга.
На посміховище [людям (людське, загальне)] — те саме, що На посміх [людям] (див. посміх). Їй все здавалося, що.. Тимко покине її тут, у чужих людей, одну на ганьбу та посміховище, а сам утече за тридев’ять земель (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 264); Марічка з своїми перечікує, аж та «процесія» відвалиться трохи, аби не тяглись за ними у хвості на посміховище людське (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 334); Враз весь його подвиг поблід і померк у власних очах. Справді-бо, якого біса він лазив цілісіньку ніч по росяній траві? Хіба для того, щоб знову назад повернутися на загальне посміховище? (Юрій Збанацький, Таємниця.., 1971, 403).