ПОСІРІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до посіріти. Комбриг встав з-за столу, міцніше натягнув на голову посірілого від куряви кашкета (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 8); Охрім Бандура дивився на посірілий від дощів степ (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 207).
2. у знач. прикм. Який став, зробився сірим, набув сіруватого відтінку. Чи й в мене більма, чи справді нічого не видко? Сірі води густо спливають з сірого неба на посірілу землю (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 410); Іде дівчина прати на Черемош каламутний і посірілий (Гнат Хоткевич, II, 1966, 267);
// Зблідлий. Іван Васильович Філіпов сидів стомлений, посірілий (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 323); Посірілими губами Марія намагалася щось сказати, але їй ніби забракло мови (Петро Панч, В дорозі, 1959, 50);
// Який посвітлішав перед світанком (про небо). Бліднуть, гаснуть золоті візерунки на посірілому небозводі (Дніпрова Чайка, Тв., 1960, 108); Ліворуч за річкою навпроти посірілого неба стояв чорною брилою мовчазний ліс (Іван Ле, Хмельницький, I, 1957, 105).