ПОШЕПКИ

ПОШЕПКИ, присл. Дуже тихо, майже беззвучно (говорити, розмовляти і т. ін.). Ставши поруч з кумою, Шмид зараз почав хреститись до образів та пошепки, молитись (Нечуй-Левицький, III, 1956, 110); Парубок та дівчина сиділи й розмовляли тихо, мало не пошепки (Борис Грінченко, I, 1963, 411); Люди розповідали спершу пошепки, а далі і голосніше про подію, яка сталася тільки що (Агата Турчинська, Зорі.., 1950, 219); Мати говорить майже пошепки, але мені все чути (Юрій Збанацький, Любов, 1957, 40);  * Образно. Він [вітер] то летить, то ляже й завмира,.. То змовкне й прислухається до хвиль, Що пошепки говорять з берегами (Леонід Первомайський, II, 1958, 187).