ПОНУ́РИЙ, а, е.
1. З опущеною головою, поглядом; похилений. Хто ж то тії люде. Що попурі ходять, На високії будинки і очей не зводять? (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 313); В гущині бур’яна кінь сколе без пана, Понурий, гризе удила (Микола Костомаров, I, 1967, 49); Пішов [Микола] тією стежкою, якою гуляв не раз з дівчиною, пішов понурий, задавлений у землю, немов відшукуючи на ній загублений спокій (Володимир Гжицький, Вел. надії, 1963, 23); * Образно. Що ж пак тепер, серед простору — воленьки. Сумно манячиш ти [молодість], мовби приборкана, Бродиш самотно, шукаючи доленьки, Хора, підтята, понура, ухоркана? (Павло Грабовський, I, 1959, 322).
2. Сумний, зажурений. Зроду бравий запорожець Ні сльозинки не пролив; А тепер стоїть понурий — Вид його затуманіє (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 252); Я в піраміді. Холодні мури, таємне світло і саркофаг… Іду до нього, такий понурий, і раптом чую чиїсь слова (Володимир Сосюра, I, 1957, 317); Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п’янку, — таке було в нього страдницьке обличчя і понурі очі (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 84);
// Похмурий. Привіз [батько] нам усім нові кожушанки. Дає Катрі — яке понуре його обличчя було і як трусилася рука даючи! (Марко Вовчок, I, 1955, 227); У Жежері з’явився наймит — високий з жовто-тьмяним обличчям чоловік, який навівав на неї незрозумілий острах своїм понурим видом (Валентин Речмедін, Весняні грози, 1961, 70);
// Мовчазний, непривітний. Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в’язня. Той дивиться на його мовчки (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 187); Петро Мартинчук, скутий з якимсь уже немолодим, понурим селянином, помітив Бронка і поманив вільною рукою до себе (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 272);
// Який насупився; нахмурений. Понура шляхта, мов хорти, За двері вийшла (Тарас Шевченко, I, 1963, 92); Один Охрім сновигав, понурий і сердитий, розшукуючи барок, який хлопці навмисне десь заховали (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 87).
3. Невеселий, гнітючий. [Юда (з понурим жартом):] Гак само продають їх [людей], як і все, як гуси, як худобу: поторгують і вдарять по руках. Ти ж думав, як? (Леся Українка, ІН, 1952, 141); Часом розповідав мені Сидір і казки, але завсіди якісь смішні, веселі, — а ніколи не говорив таких страшних та понурих, як мені звичайно говорено дома (Іван Франко, IV, 1950, 466); Понура мовчанка залягла над товариством (Іван Франко, VI, 1951, 16); Безнадійність Сумна, понура обгорне його, немов хмара осіння (Леся Українка, I, 1951, 22).
4. Позбавлений яскравих барв, темний, непривабливий. Як підійшла [Левантини] до цього, вночі такого понурого лісу, — обняв її страх (Борис Грінченко, II, 1963, 292); Понурі стіни і склепіння Злорадо пнуться наді мною, Мов вороги (Іван Франко, XIII, 1954, 145); Я знайшов тую високу понуру капличку (Василь Земляк, Гнівніш Стратіон, 1960, 11); Містина вся дика, таємнича, але не понура, — повна ніжної задумливої поліської краси (Леся Українка, III, 1952, 185);
// Безрадісний, непривітний. Не світе вже промінь ясний. Тепер йому гріти несила: Приходе понура зима (Борис Грінченко, I, 1963, 99); Літо непомітно згасало й надходила понура осінь (Петро Козланюк, Пов. і опов., 1949, 90);
// Похмурний (про погоду). Ранок зимний і понурий; Горі сходам ми ступає, Повертаючи з забави, Зла Ксантіппа (Іван Франко, XIII, 1954, 420); День був понурий, зимний, і падав дощ (Ольга Кобилянська, III, 1956, 263).