ПОНТО́Н, а, чол.
1. Плавуча опора для кранів, копрів, причалів, наплавних мостів; використовується і як засіб переправи. У Радянському Союзі перші залізобетонні судна (шаланди, баркаси, понтони) з’явилися в роки першої п’ятирічки — у 1929—1932 (Вечірній Київ, 3.I 1969, 3); Вузький міст пролягав через Рейн. Пукаті понтони насилу втримували на собі тонкий настил, що прогинався під вагою машин, танків і гармат (Павло Загребельний, Європа. Захід, 1961, 58); Наші вже до правого [берега] пристали. І окопались там і залягли, по шанцях ворога вогонь відкрили. На поміч їм — понтони попливли щосили… (Павло Тичина, II, 1957, 181).
2. Наплавний міст. Розшукав [Хома] їх уже за рікою, серед маси різних підрозділів, які, перехопившись по тільки що наведеному понтону, на деякий час змішалися (Олесь Гончар, III, 1959, 418); Я бачив тебе [Москву] з Валатона, в поході тобою горів. Дунайські наводив понтони… Полями угорськими брів… (Микола Рудь, Дон. зорі, 1958, 40).
3. спец. Пристосування для піднімання затоплених суден. Поруч ціла шерега рятівних приладів — круги, шлюпки, понтони… (Іван Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 94); Під корпусом затопулого судна в ґрунті морського дна водолази прорили 12 тунелів і протягли крізь кожний з них міцний стальний рушник. Кінці рушників були прикріплені до понтонів, навмисно затоплених біля криголама (Яків Перельман, Цікава фізика.., 1950, 134).