ПОЛКО́ВНИК, а, чол.
1. Офіцерське звання або чин в армії на ранг нижчий від генерал-майора. [Горлов:] Почав воювати [Огнєв] полковником. За три місяці генерал-майора одержав, а зараз командуючий армією (Олександр Корнійчук, II, 1955, 13);
// Особа, яка носить це звання. Згадав село старий солдат,.. Рукою сперсь на автомат: —.. Полковник сам казав мені, Що скоро вже кінець війні (Михайло Стельмах, V, 1963, 49); Полковник Білогруд, вузькоплечий, з негустим чубчиком під командирським кашкетом, підійшов до стола (Ю. Педзик, Полки.., 1959, 7); Народ прорвав рогатки і йде поміж окопами та густими рядами дроту.. Але ось поміж народом і німцями став німецький полковник (Олександр Довженко, I, 1958, 149); * У порівняннях. Тихович, мов полковник той, визначує місце бойовища, відмірюючи ланцюгом стосажневий квадрат (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 226).
2. заст. Командир полку. Певна територія виставляла кілька сотень повстанців, які об’єднувались в полки на чолі з полковником (Історія СРСР, I, 1957, 159); Ходім, погуляєм. Та в пригоді свого батька Старого згадаєм, Полковника Фастовського Славного Семена (Тарас Шевченко, II, 1953, 125); * У порівняннях. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі (Панас Мирний, IV, 1955, 225).