ПОКО́ТОМ, присл.
1. Один біля одного, без певного порядку. На полу.. покотом лежали скулені од холоду троє дітей (Степан Васильченко, I, 1959, 301); Спати полягали [подорожні] всі покотом на сіні у повітці (Володимир Гжицький, Чорне озеро, 1961, 237).
2. розм. По всій поверхні, на всьому протязі, без перерви; суцільно. Покотом лежали незаймані густі родючі ниви (Яків Качура, Вибр., 1953, 41); Тихо покотом лежало кругом многоцвітнеє поле (Павло Тичина, I, 1957, 105);
// Підряд, одного за одним. Покотом же косило тоді дітей — з вулиці в вулицю (Євген Кротевич, Сини.., 1948, 26).
3. також із прийм. за, діал. Усі разом. Вони так і заплакали покотом (Юрій Федькович, Буковина, 1950, 103); Жінки, діти, чоловіки і старці, всі за покотом виринули з села, щоби не дати панові заняти [зайняти] пасовиська (Іван Франко, II, 1950, 53).
4. розм., рідко. Котячись. — То покотом, то поповзом, то підскоком таки якось доп’ялась [пані] до порога (Марко Вовчок, VI, 1956, 333).