ПОКЛИ́КАННЯ, я, сер.
1. Внутрішній потяг, здатність, схильність до певної справи, професії. Писала Галя й зять до «коханих родичів», що Славко не поробив ніяких іспитів,.. що він не думає братися за науку, бо не має до того покликання (Лесь Мартович, Тв., 1954, 424); Після перших драматичних спроб Панас Мирний звертається до прози, де знаходить своє справжнє покликання (Життя і творчість Т. Г. Шевченка, 1959, 631); Покликання до складання пісень у Шевченка було настільки великим, що народнопісенні образи, мотиви, які завжди роїлися в його голові, часто виливались у формі імпровізації (Народна творчість та етнографія, 2, 1964, 38).
2. Призначення. Велике покликання матері народити людину, але найвеличніше — народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а брата (Олександр Довженко, I, 1958, 335); Розуміла [Л. Українка] покликання своє: поезією-зброєю служити боротьбі за соціальне і національне визволення народу (Максим Рильський, III, 1956, 281).