ПОКІ́С, косу, чол.
1. Смуга скошеної трави, збіжжя і т. ін. Недавно був ще сінокіс, І знов косар дзвенить косою, І знов трудящою рукою Кладе в житах новий покіс (Микола Чернявський, Поезії, 1959, 161); Слухняна трава рівними покосами лягала по стрижених луках, — і скоро вся ділянка вкрилася, мов письменами якимись незрозумілими, зигзагами світло-зелених покосів (Гнат Хоткевич, I, 1966, 94); * Образно. Поставивши кулемет на розі двох великих вулиць, вони клали гайдамаків у покоси (Сергій Воскрекасенко, Героїка.., 1938, 30); Митрич стояв розгублений і все ще замислено длубав чорним пальцем у сивому покосі бороди (Петро Панч, II, 1956, 73); * У порівняннях. Йому вподобались здорові сиві очі, що тихо сяли з-під довгих вій та широких, як покоси, русявих брів (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 23); Врубувався він у ворожу гущину, як у ліс темний, і лягали нападники покосами (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 388).
2. Місце, де косять. [Син:] Вона [лука] одного доходу більше, ніж на двісті рублів у рік дає… Дванадцять десятин одного покосу (Панас Мирний, V, 1955, 169); Юрба в’язальниць молодих Ішла з граблями на покоси (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 376).
Стати на покіс — почати косити. Йонька забрів із косою в густу траву і, поплювавши в руки, став на покіс (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 230).