ПОХИТАТИ, аю, аєш, док.
1. перех. і неперех. Хитати якийсь час; хитнути кілька разін. Вітер віє, повіває. Що гілками похитає.. То жолуді ті, мов град, Густо з конарів летять (Іван Франко, XIII, 1954, 437); — Признавайсь, — каже суддя, — бери третину [грошей], а останні верни братам; а не вернеш, то ми й самі допитаємось; та ще й на шибениці похитаємо! (Олекса Стороженко, I, 1957, 42).
Похитати головою — кілька разів хитнути головою на знак заперечення, несхвалення і т. ін. Запорожці знов ізчезли [щезли], як мара. Мати й дочка думали, що в їх і справді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 81); Учитель докірливо похитав головою (Юрій Яновський, II, 1954, 117).
2. перех., перен., рідко. Те саме, що похитнути 2. Його [Фейєрбаха] «homo homini deus» [«людина людині бог»] зробило на мене великий вплив та похитало мої релігійні погляди (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 286); Михайло Качан своїм бунтом похитав і зрушив з місця дикунські порядки, що вкорінились в отих непомітних хуторах (Іван Микитенко, II, 1957, 21).