ПОХНЮ́ПЛЕНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до похнюпити. Він підняв вгору похнюплену голову (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 203); Весь час ходив [начальник складу] із похнюпленою головою, дивився в землю (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 291).
2. у знач. прикм. Який похнюпився, опустився, похилився додолу. Тонкий ніс редактора виглядав похнюпленим (Семен Журахович, Звич. турботи, 1960, 58); Задощило.. Дерева в саду стояли мокрі, похнюплені (Михайло Чабанівський, Тече вода.., 1961, 65).
3. у знач. прикм. Який похнюпився, похилив голову, спрямував погляд додолу. Пріська, похнюплена та роздратована недавньою суперечкою з Мелашкою, сама сиділа у садочку (Любов Яновська, I, 1959, 164); Посеред вузенького двору стояла похнюплена черевата конячина (Микола Олійник, Чуєш.., 1959, 67); Схожий він був тепер на стару й похнюплену хижу птицю (Олександр Ільченко, Серце жде. 1939, 433).