ПОКАРЛЮ́ЧЕНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до покарлючити. Чого се старий, покарлючений старістю дід цілісінький день під тополями мовчки сидить або іноді щось там белькоче та тихо кива головою? (Дніпрова Чайка, Тв., 1960, 147).
2. у знач. прикм. Який має звивини, закрути, вигини і т. ін.; нерівний. Росли там покарлючені дубки (Павло Загребельний, Шепіт, 1966, 17); Вулиця наша, насправді, вузенька ще й покарлючена (Михайло Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 22).