ПОГО́НИЧ, а, чол.
1. Той, хто поганяє, супроводжує запряжених або нав’ючених тварин (коней, волів і т. ін.). Запрягли [запорожці] коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двору (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 194); Солдати, їздові, погоничі верблюдів і козаки — всі разом кинулися до теплих хвиль [моря] (Зінаїда Тулуб, В степу.., 1964, 259); * Образно. — Не дуже я приємний для ледарів погонич, Але й мені замало приємності від них (Микола Бажан, Вибр., 1940, 132);
// Те саме, що візник 1. Він усе штовхав погонича кулаком у спину, ..як тільки фаетон нахилявся набік (Нечуй-Левицький, II, 1956, 204); Екіпаж прискорив хід і був би викинув своїх їздців, якби погонич раптом не стримав гарячих коней (Яків Качура, II, 1958, 230).
2. Той, хто супроводжує худобу, коней, коли їх переганяють куди-небудь.