ПОГНІ́Й, ною, чол.
1. рідко. Добре угноєна земля. — А тим часом нехай пан собі поміркують, де їм лишить на грядки, чи коло дому, чи в полі. — Звісно, що коло дому… ловкий погній… і наручно буде… — вирвався з радою рудий Панас (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 391).
2. діал. Добриво. Старе, то наче зісохле бадилля, що само проситься на погній (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 336).