ПО́ДУВ, у, чол.
1. Порив (вітру і т. ін.); повів, повівання. Сильний подув вітру загасив світло в руках вдовиці (Ольга Кобилянська, I, 1956, 96); Хололо застигле повітря, ніби воно завмерло перед подувом урагану (Юрій Яновський, II, 1958, 72); * У порівняннях. Сей конкурс [на драму і комедію] був немов подув свіжого вітру в душній атмосфері тодішньої літератури руської (Іван Франко, XVI, 1955, 98);
// Ознака, прикмета наближення, настання чого-небудь. Весна воскресла й облила Природу морем красоти,.. її вже подув благодатний У джерелі життя скупав Барв тисячами землю-матір, Втіх тисячами душу брав (Іван Франко, XI, 1952, 439); Дитинство з мильними бульбашками та порцеляновими дітьми розвіялося перед першими подувами зрілого віку (Ірина Вільде, Ти мене не любив, 1958, 35).
2. Те саме, що вітер. Мовив [Еол], і гору порожню у бік патерицею б’є він, І відкриває отвори, і, в лаву струнку вшикувавшись, Подуви всі вилітають і вихрами линуть на землю (Микола Зеров, Вибр., 1966, 223).
3. перен. Ідеї, суспільно-політичні напрями тощо, характерні для певного часу; віяння. Він.. надто сильно привик ходити утертою стежкою, жити в старім традиційнім ладі і світогляді, щоби міг зрозуміти подуви нового часу і його потреби (Іван Франко, III, 1950, 279); Автор зображує життя дрібної буржуазії й міщанства в маленькому, глухому містечку, куди не доходять подуви нового життя (Вітчизна, 5, 1956, 141).