ПОДУТИ, подму, подмеш і подую, подуєш; мин. ч. подув, дула, ло; мн. подули; наказ. сп. подми, подмім [о], подміть; і розм. ПОДУНУТИ, ну, неш, док.
1. Почати дути (у 1 знач.); повіяти. Сьогодні трохи душно — подув африканський вітер (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 327); Але ось подунув холодний вітер від сходу (Іван Франко, VIII, 1952, 334); Як вітер було подме, так не тільки стріха цапки ставала, а всенький «дім» метелиці витанцьовував (Остап Вишня, I, 1956, 353);
// безос. Теплим подуло в мене вітерком, Вкрилося листями древо кругом (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 426).
2. Випустити з рота сильний струмінь повітря; дмухнути. Грицько помовчав, обдивився ще раз дудку, потім тихенько подув, — товсто і хрипло загула дудка (Панас Мирний, IV, 1955, 23); [Катря:] Почала я перегортати жар, подула на головешку (Степан Васильченко, III, 1960, 127); — Де ж там той вітер? — А в роті. Подмеш ротом, от тобі й вітер, — пояснює Галя (Іван Багмут, Опов., 1959, 11); Можна подуть — не в таку ще трубу! (Степан Олійник, Вибр., 1959, 100).
3. Дути якийсь час. Вилазь [вітрець] за возлісся, на гори високі, спустися в долини широкі й подми, повій на степи безкраї (Панас Мирний, IV, 1955, 314); Погода… стоїть мінлива, листопад місяць, — то вітер подме крижаний, то пролетить сніжок (Юрій Яновський, II, 1954, 108); На ранку подує [дитина] і плаче, — ніяк не спинить йому крові (Володимир Сосюра, I, 1957, 95).
4. перен., розм., рідко. Дуже швидко побігти, помчати. Ухопивши з собою.. Шеффеля. пудом подув [Герман] у Галичину (Іван Франко, V 1951, 329).