ПОЧО́Т, у, чол., розм., заст.
1. Те саме, що пошана. Не по віку почот, а по чесному труду (Українські народні прислів’я та приказки, 1955, 365); Ось його батько, високий кругловидий різник, котрому з почотом скидають шапки і низько вклоняються всі городянські міщани (Панас Мирний, III, 1954, 371); [Мар’яна:] Не плач, мамо! Чого убиваєшся? В початі тепер твоя дочка. Бач, як ведуть, немов до вінця виряджають… (Степан Васильченко, III, 1960, 54).
2. етн. Те саме, що почет 3. Напросила [Ївга] свашок, світилок, батьків.. і всякого народу, якого треба на весілля, і у почот, і до порядку (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 301).