ПЛЮВАТИСЯ, плююся, плюєшся; наказ. сп. плюйся; недок.
1. Те саме, що плювати 1. Кустар порожнім мішком — лясь хуторянина по обличчю — і запорошив очі. Плюється той, протирає очі (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 22); Заворожений від смерті Кащеєв, старий друг Щорса ще з Унечі і товариш у всіх рішучих боях, плювався кров’ю з кулею під серцем (Олександр Довженко, I, 1958, 208);
// Бризкати слиною, говорячи, сміючись і т. ін. Нерозумне дитя насторожило Дорохтея — він збагнув усе і, плюючись, з кийком налетів на Терентія (Михайло Стельмах, I, 1962, 461);
// перен. Вивергати, викидати з себе (кулі, вогонь, дим і т. ін.); розкидати навколо себе часточки чого-небудь. Кулемет сердито плювався просто в натовп козаків, що бігли слідом (Петро Панч, Гарні хлопці, 1959, 155).
2. Плювати на кого-небудь або один на одного. Одарочка, надимаючи щічки, почала студити [нирочку]. Разом з повітрям вилітали крапельки слини і падали на Івася. — Не плюйся! —.. промовив той, кладучи ложку (Панас Мирний, I, 1954, 291); [Дар’я Іванівна:] Що таке? так ви ще плюватися. Слухайте, я не буду з вами довго балакати, але… (Іван Кочерга, I, 1956, 79).
3. перен. Виявляти незадоволення, обурення з приводу чого-небудь, огиду до чогось. Яшко постояв, подумав і пішов пити… Плювався згодом: — Не вода, помиї якісь. Тьху!.. (Андрій Головко, I, 1957, 170).