ПЛЮСЬ, виг.
1. Звуконаслідування, що передає сплеск води (або іншої рідини) чи шум від падіння кого-, чого-небудь (звичайно в воду або в щось рідке), а також звук, схожий на такий сплеск, шум. Підбіжить [хлоп’я], підтовкне [підштовхне] — плюсь! — більш половина чарки назад у діжку! (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 8); Плюсь! — і вже тріпоче камбала на дні в човні… (Остап Вишня, I, 1956, 186).
2. розм. Уживається як присудок за знач. плюскати і плюскатися. Спустився [дід] у сажалку, зайшов поза відьмою і тільки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду (Олекса Стороженко, I, 1957, 85); — Син холодне любить обтирання — По годині в ванній плюсь та плюсь (Дмитро Білоус, Зигзаг, 1956, 27); Не вдержиться [дитина] та… плюсь вп’ять [знову] на долівку, та й заплаче (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 172).
3. у знач. присудк. сл., розм. Уживається для позначення швидкого несподіваного руху, переміщення (про появу, зникнення кого-, чого-небудь). Тут плюсь — Еней, як будто [наче] з неба (Іван Котляревський, I, 1952, 72).