ПІ́ВНЯЧИЙ, а, е.
1. Прикм. до півень. Старший хлопець.. вглядів півнячу перебиту ногу, що стриміла з горшка (Нечуй-Левицький, II, 1956, 372); — Бач — наслідив на книжці! Що мені Марко скаже, як побачить на ній півнячі сліди? Скаже: півень більше начитав, ніж ти… (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 20); — Я вже й надвір виходила, прислухалась. Думала — може де півнячий голос почую — тиша (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 45).
2. перен. Власт. задерикуватій, запальній і т. ін. людині. Відкривалась вона [ворожнеча] Артемові на кожному кроці: у зневажливо задирливій поведінці артилеристів до гайдамаків, у півнячій бундючності гайдамаків (Андрій Головко, II, 1957, 528).
3. перев. у сполуч. із. сл. діло, справа. Власт. півневі, півням. Півні вже давно охрипли, роблячи свою щоденну справу за давнім правилом: моє діло півняче, проспівав, а там хоч і не розвиднюйся! (Любомир Дмитерко, Наречена, 1959, 212);
// перен. Про незначну, другорядну і т. ін. роль у чому-небудь. [Префект:] Якщо в Корінфі дійсне є скілька перлів хисту і науки, то се є Меценатова заслуга. [Меценат:] Моя заслуга півняча, мій друже (Леся Українка, III, 1952, 453).