ПІРЦЕ

ПІРЦЕ́, я, рідко ПЕРЦЕ́, перця. сер. Зменш.-пестл. до перо 1. Ой, летіла зозуленька понад море в гай Та пустила сиве пірце у тихий Дунай (Українські народні ліричні пісні, 1958, 445); Поховані під галуззям дерев пташки простирали і тріпали до сонця мокрі пірця (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 143); Красиві рибки. Пірця в них, як шовкові, прозорі й ніжнь-ніжні (Олександр Копиленко, Вибр., 1953, 446);  * У порівняннях. Слівце твоє, легке, як перце (хоч би й старі твої літа), — і дівчині впаде на серце, і всю країну обліта (Павло Тичина, II, 1957, 78).