ПЕРЕДВІ́ЧНИЙ, а, е.
1. Який існує споконвічно, без початку і кінця. В передвічнім вирі атоми, форми й задуми Вихрились, вибухали, прагнули мір і тіл, Пінились над безоднями, бились перед завадами, Кидались протуберанцями, глухо звергались в діл (Микола Бажан, Італ. зустрічі, 1961, 10);
// Притаманний людям взагалі, незалежний від окремої людини. Ішла дитина, на очаз? росла. Змагала в серці острах передвічний (Максим Рильський, Поеми, 1957, 288);
// заст. Божественний. І в стайню-храмину Царі увійшли, Дитя передвічне У яслах знайшли (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 329);
// у знач. ім. передвічний, ного, чол. Бог. Все — з наказу передвічного, Кожна чарочка вина, — Я не винен, що судилася На роду мені вона! (Агатангел Кримський, Вибр., 1965, 296).
2. Який був, існував у давні, незапам’ятні часи; давній, стародавній. Перед очима маячили дивної краси фрески, килими, зброя. Праця старинних персів, передвічних арабів, буйних бедуїнів і індійців (Мирослав Ірчан, II, 1958, 42);
// Дуже старий. Потім ліс… Передвічний, непроходимий. Ні доріжки, ні поляни (Гнат Хоткевич, II, 1966, 273).