ПА́ФОС, у, чол.
1. Почуття пристрасного запалу, піднесеності, натхнення. Говорючий о. Артемій балакав без упину, але якось механічно, без звичайної в його енергії, без пафосу (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 122); Пафос, ентузіазм кипів у цій людині, сповнював її вщерть (Олесь Донченко, II, 1956, 282); Патріотичним пафосом сповнені всі кращі твори російської і української класичних літератур (Історія української літератури, II, 1956, 16);
// Зовнішній вияв такого почуття. Осторонь сидів кардинал.. — Яка краса! які чудові відтінки заграви! — говорив він з пафосом досвідченого промовця (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 115).
Фальшивий (нарочитий і т. ін.) пафос — надмірна піднесеність тону мови, зображення запалу, в дійсності відсутнього. Багатослівно, час од часу зриваючись на фальшивий пафос, Діденко став, говорити (Андрій Головко, II, 1957, 559); Відмовившись від нарочитого пафосу, умовної піднесеності, риторичної декламації.., вона [М. М. Єрмолова] принесла в галузь трагедії виразну простоту життя (Про мистецтво театру, 1954, 102).
2. чого. Сутність, основна ідея, спрямованість, висловлена з піднесеністю, натхненням. Широкий світ розкривається перед нами, коли ми читаємо книги Івана Франка. Пафос його поезії — труд, труд в ім’я людського щастя (Максим Рильський, III, 1955, 115); Пафосом статей Кобзаря, як і всієї його творчості, було викриття гнилості самодержавно-кріпосницького ладу (Матеріали з історії української журналістики, 1959, 168).