ОСТОРО́ГА, и, жін., рідко.
1. Те саме, що обережність. Козакам ще щастя сприяло, що вороги.. надходили дуже поволі, з великою осторогою, сподівались на велику силу козачу (Михайло Старицький, Облога.., 1961, 55); Вони ввійшли в хату навшпиньки — щоб не збудити Колиного батька, але це була зайва осторога: батько стояв за порогом у світлиці й докірливо хитав головою (Юрій Смолич, Реве та стогне.., 1960, 255).
З осторогою — обережно. Вона [незнайома] зирнула з осторогою на матір, потім.. очима подала мені знак (Степан Васильченко, I, 1959, 188); Дружно чавкають в гразюці копитами коні, з осторогою позираючи на клубки кураю (Віталій Логвиненко, Літа.., 1960, 30).
2. Застереження, попередження. Я можу дивитися на ті помилки спокійно, бо знаю, що або мені самому, або іншим вони служили осторогою і наукою (Іван Франко, I, 1955, 32); Я кинувсь геть, — рукою милая махає, Чи осторога то мені? чи гнів? (Леся Українка, IV, 1954, 91); Я вчеплююсь у мотуз [санчат] і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги (Михайло Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 113).